215 років від дня народження Олександра Сергійовича Пушкіна (1799–1837)

Олександр Сергійович Пушкін (6 червня 1799 – 10 лютого 1837) — російський поет, драматург і прозаїк, реформатор і творець сучасної російської літературної мови, автор критичних та історичних творів. Пушкіна вважають визначним, чи найвизначнішим, російським письменником. Його твори розглядають як найпрестижніший зразок російської літератури, так як твори Данте в Італії чи Ґете в Німеччині. Пушкіна ще за життя називали генієм, і з другої половини 1820-х років його стали вважати «першим російським поетом» (не тільки сучасності, але й усіх часів), а навколо його особи читацька публіка створила справжній культ.

Походження

Пушкін походив із нетитулованого дворянського роду, що брав початок, за генеалогічною легендою, від Радші, сучасника Олександра Невського. Пушкін неодноразово писав про свій родовід у віршах і прозі; він вважав своїх предків взірцем стародавнього роду (дійсної «аристократії»), що чесно служив вітчизні, але не зазнав прихильності правителів. Не раз він звертався (у тому числі в художній формі) до постаті свого прадіда по матері — африканця Абрама Петровича Ганібала, що став слугою та вихованцем Петра I, а потім військовим інженером і генералом. Мати Пушкіна — Надія Йосипівна (1775–1836), внучка Ганібала; батько — Сергій Львович (1767–1848), світський дотепник і поет-аматор, дядько по батьковій лінії — Василь Львович (1766–1830) — був відомим поетом оточення Карамзіна. З дітей Надії Йосипівни та Сергія Львовича, крім Олександра, вижили донька Ольга (у шлюбі Павлищева) і син Лев.

Дитинство

Народився 6 червня 1799 року в Москві. Літні місяці 1805–1810 років майбутній поет звичайно проводив у своєї бабусі по матері, Марії Олексіївни Ганібал (1745–1818, уродженої Пушкіної, з іншої гілки роду), у підмосковному селі Захарово поблизу Звенигорода.

У метричній книзі церкви Богоявлення в Єлохові (зараз на її місці знаходиться Богоявленський собор у Єлохові) серед інших є такий запис: «27 травня. У дворі колежского реєстратора Івана Васильєва Скварцова у мешканця його Моера Сергія Львовича Пушкіна народився син Олександр. Хрещений 8 червня. Воспріємник граф Артемій Іванович Воронцов, кума мати зазначеного Сергія Пушкіна вдова Ольга Василівна Пушкіна». Ранні дитячі враження відбилися в перших дослідах пушкінських поем, написаних трохи пізніше («Монах», 1813; «Бова», 1814), у ліцейних віршах «Послання до Юдина» (1815), «Сон» (1816).

 Юність

Шість років Олександр Пушкін провів у Царськосільському ліцеї, відкритому 19 жовтня 1811 року. Тут юний поет пережив події Франко-російської війни 1812 року. Тут уперше відкрився і був високо оцінений його поетичний дар. Спогади про роки, проведені в ліцеї, про ліцейське братерство, назавжди залишилися в душі поета.

У ліцейський період Пушкін створив багато віршованих творів. Його надихали французькі поети XVII–XVIII століть, із творчістю яких він ознайомився в дитинстві, читаючи книжки з бібліотеки батька. Улюбленими авторами молодого Пушкіна були Вольтер і Еваріст де Парні. У його ранній ліриці поєдналися традиції французького та російського класицизму. Учителями Пушкіна-поета стали Батюшков, визнаний майстер «легкої поезії», і Жуковський, глава вітчизняного романтизму. Пушкінська лірика періоду 1813–1815 років пронизана мотивами швидкоплинності життя, яке диктувало спрагу насолоди радощами буття. З 1816 року, услід за Жуковським, він звертається до елегії, де розвиває характерні для цього жанру мотиви: нерозділеного кохання, закінчення молодості, згасання душі. Лірика Пушкіна ще наслідувальна, сповнена літературних умовностей і штампів, проте вже тоді поет-початківець вибирає свій, особливий шлях.

Не обмежуючись поезією камерною, Пушкін звертався до тем складніших, суспільно-значущих. Наприклад, «Спогади в Царському Селі» (1814), що отримали схвалення Державіна, — на початку 1815 року Пушкін читав вірш, присвячений подіям Франко-російської війни 1812 року у його присутності. Вірш було опубліковано в 1815 році в журналі «Російський музеум» з повним підписом автора. У своєму посланні «Лицинию» сатирично зображено сучасне життя Росії, а в образі «улюбленця деспота» — Аракчеєв. У липні 1814 року вперше твори Пушкіна були надруковані в пресі, їх друкували в Москві у журналі «Вестник Европы». У тринадцятому номері було надруковано вірш «К другу-стихотворцу», підписаний псевдонімом Олександр Н.к.ш.п.

Ще будучи вихованцем ліцею, Пушкін увійшов в літературне товариство «Арзамас», що виступало проти рутини та архаїки в літературній справі, і взяв активну участь у полеміці з об’єднанням «Бесіда аматорів російського слова», яке відстоювало канони класицизму минулого століття. Захоплений творчістю найяскравіших представників нового літературного напряму, Пушкін відчував у той час сильний вплив поезії Батюшкова, Жуковського, Давидова. Останній спочатку імпонував Пушкіну темою бравого вояки, а пізніше тим, що сам поет називав «крутінням вірша», — різкими змінами настрою, експресією, несподіваним сполученням образів. Пізніше Пушкін говорив, що, наслідуючи в молодості Давидова, «засвоїв його манеру назавжди».

Молодість

Ліцей Пушкін закінчив у червні 1817 році в чині колезького секретаря (10-го класу, за табелем про ранги), був направлений у Колегію закордонних справ. Пушкін стає постійним відвідувачем театру, бере участь у засіданнях «Арзамаса», 1819 року стає членом літературно-театрального співтовариства «Зелена лампа», яким керує Союз благоденства. Хоча Пушкін не брав участі в діяльності перших таємних організацій, він був пов’язаний дружніми стосунками з багатьма активними членами декабристських товариств, писав політичні епіграми та вірші: «До Чаадаєва» («Любові, надії, тихої слави…», 1818), «Вольность» (1818), «Плюсковой» (1818), «Село» (1819).

У ці роки він зайнятий роботою над поемою «Руслан і Людмила», яка була розпочата в ліцеї та відповідала програмним настановам літературного товариства «Арзамас» про необхідність створення національної богатирської поеми. Поема була завершена у травні 1820 року та після публікації викликала запеклі відгуки критиків, обурених зниженням високого канону.

Болдіно

Пушкін відчуває необхідність життєвих змін. У 1830 році повторне його сватання до Наталії Миколаївни Гончарової було прийнято, і восени він вирушає в нижньогородський маєток свого батька в Болдіно, щоб вступити у володіння прилеглим селом Кистеньово, подарованим батьком на весілля. Холерні карантини затримали поета на три місяці, і цій порі судилося стати знаменитою Болдінською осінню, найвищою точкою пушкінської творчості, коли з-під його пера вилилася ціла бібліотека творів: «Повести покойного Ивана Петровича Белкина» («Повести Белкина»), «Опыт драматических изучений» («Маленькие трагедии»), останні глави «Евгения Онегина», «Домик в Коломне», «История села Горюхино», «Сказка о попе и о работнике его Балде», кілька начерків критичних статей і близько 30-ти віршів.

Серед болдінських творів, які, ніби навмисно, несхожі один на одного за жанром і тональністю та особливо контрастують один із одним, поділяючись на два цикли: прозаїчний і драматичний. Це два полюси його творчості, до яких тяжіють інші твори, написані в три осінніх місяці 1830 року.

Віршовані твори цього періоду представляють усе розмаїття жанрів і охоплюють широке коло тем. Один із них — «Румяный критик мой…» — перегукується з «Историей села Горюхино» та настільки далекий від ідеалізації сільської дійсності, що був уперше опублікований лише в посмертному зібранні творів під зміненою назвою («Каприз»).

«Повести Белкина» був першим, що дійшов до нас завершеним, твором пушкінської прози, досліди щодо створення якої Пушкін здійснював неодноразово. У 1821 році він сформулював основний закон свого прозового оповідання: «Точность и краткость — вот первые достоинства прозы. Она требует мыслей и мыслей — без них блестящие выражения ни к чему не служат».

Ці повісті — також своєрідні мемуари звичайної людини, що, не знаходячи нічого важливого у власному житті, наповнює свої записки переказом почутих історій, що вразили її уяву своєю незвичністю. «Повісті…» знаменували собою завершення розпочатого в 1827 році з «Арапа Петра Великого» становлення Пушкіна як прозаїка. Цикл визначив як подальший напрям творчості Пушкіна (останні шість років свого життя він звертався переважно до прози), так і всього, досі не розвиненого російського художнього прозового слова.

У 1830 році написано невеликі трагедії «Моцарт и Сальери», «Пир во время чумы» та «Каменный гость».

Петербург. 1831–1833 роки

У цей час Пушкін брав активну участь у виданні «Литературной газеты» (газета виходила з 1 січня 1830 по 30 червня 1831 року) свого друга-видавця А.А. Дельвіга. Дельвіг, підготувавши перші два номери, тимчасово виїхав із Петербурга та доручив газету Пушкіну, який і став фактичним редактором перших 13-ти номерів. Конфлікт «Літературної газети» із редактором напівофіційної газети «Північна бджола» Ф.В. Булгаріним, агентом Третього відділення, призвів, після публікації газетою чотиривіршів Казимира Делавіньє про жертви Липневої революції, до закриття видання.

18 лютого (2 березня) 1831 року Пушкін вінчається з Наталією Гончаровою в московській церкві Великого Вознесіння біля Нікітських воріт. Під час обміну обручками обручка Пушкіна впала на підлогу. Потім у нього згасла свічка. Він зблід і сказав: «Всё — плохие приметы!». Відразу після весілля родина Пушкіних ненадовго оселилася в Москві на Арбаті, будинок 53 (за сучасною нумерацією; зараз музей). Там Пушкіни прожили до середини травня 1831 року, коли, не дочекавшись терміну закінчення оренди, поїхали до столиці. На літо Пушкін винайняв дачу в Царському Селі. Тут він написав «Письмо Онегина», тим самим остаточно завершивши роботу над романом у віршах, який був його «супутником вірним» протягом восьми років життя.

Нове сприйняття дійсності, що намітилося в його творчості в кінці 1820-х років, вимагало поглибленого вивчення історії: у ній слід було знайти витоки корінних питань сучасності. У 1831 році Пушкіну дозволили працювати в архівах. Він знову вступив на службу як «історіограф», отримавши найвище завдання написати «Історію Петра». Холерні бунти, жахливі за своєю жорстокістю, і польські події, що поставили Росію на межу війни з Європою, поет вважав загрозою російській державності. Сильна влада в цих умовах здавалася йому запорукою порятунку Росії — ця ідея надихнула поета до створення віршів «Перед гробницей святой…», «Клеветникам Росии», «Бородинская годовщина». Останні два, написані з нагоди завоювання Варшави, разом із віршем В.А. Жуковського «Старая песня на новый лад» були надруковані спеціальною брошурою «На взятие Варшави» і викликали неоднозначну реакцію. Пушкін, який ніколи не був ворогом будь-якого народу, товаришував із Міцкевичем, не міг змиритися з претензіями повсталих на приєднання до Польщі литовських, українських і білоруських земель.

Чаадаєв же направив після публікації віршів їх автору лист, його позицію поділяли й засланці-декабристи. Разом із тим Ф.В. Булгарін, пов’язаний із Третім відділенням, звинувачував поета в сповідуванні ліберальних ідей.

З початку 1830-х років проза у творчості Пушкіна починає переважати над поетичними жанрами. «Повести Белкина» (видані 1831 року) успіху не мали. Пушкін задумав широке епічне полотно, роман про епоху пугачовщини з героєм-дворянином, який перейшов на бік бунтівників. Проте Пушкін цей задум на деякий час залишив через недостатні знання тієї епохи й почав роботу над романом «Дубровский» (1832–1833), герой якого, бажаючи помститися за батька, у якого несправедливо відібрали родовий маєток, стає розбійником. Шляхетний розбійник Дубровський зображений у романтичному ключі, інші герої показані реалістично. Хоча сюжетну основу твору Пушкін почерпнув із сучасного життя, у ході роботи роман усе більше набував рис традиційного авантюрного оповідання з нетиповою для російської дійсності колізією. Можливо, передбачаючи нездоланні цензурні труднощі з публікацією роману, Пушкін залишив роботу над ним, хоча роман був і близький до завершення. Задум твору про пугачовський бунт знову захоплює його, і, вірний історичної точності, він припиняє на деякий час вивчення Петровської епохи, а вивчає друковані джерела про Пугачова, домагається ознайомлення з документами про придушення селянського повстання (сама «Справа Пугачова», строго засекречена, була недоступною), а в 1833 році здійснює поїздку на Волгу та Урал, щоб на власні очі побачити місця грізних подій, почути живі перекази про пугачовщину. Пушкін їде через Нижній Новгород, Казань і Симбірськ до Оренбурга, а звідти до Уральська, уздовж стародавньої річки Яїк, перейменованої після селянського повстання на Урал.

7 січня 1833 року Пушкін був обраний членом Російської академії одночасно з
П.А. Катеніним, М.М. Загоскіною, Д.І. Язиковим і А.І. Маловим. Восени 1833 року він повертається в Болдіно. Тепер Болдінська осінь Пушкіна вдвічі коротша, ніж три роки тому, але за значенням вона співмірна Болдінскій осені 1830 року. За півтора місяці Пушкін завершує роботу над «Историей Пугачёва» і «Песнями западных славян», починає роботу над повістю «Пиковая дама», створює поеми «Анджело» і «Медный всадник», «Сказку о рыбаке и рыбке» і «Сказку о мёртвой царевне и семи богатырях», вірш в октавах «Осень».

Петербург. 1833–1835 роки

У листопаді 1833 року Пушкін повернувся до Петербурга, відчуваючи необхідність круто змінити життя і, перш за все, вийти з-під опіки двору. Напередодні 1834 року Микола I переводить свого історіографа в молодший придворний чин камер-юнкера. Єдиним виходом із двозначного становища, в якому опинився Пушкін, було домогтися негайної відставки.

Але діти зростали (у Пушкіних народилося четверо дітей: Марія, Олександр, Григорій і Наталя), світське життя вимагало великих витрат, останні ж книжки Пушкіна вийшли більше року тому й великого доходу не принесли, історичні заняття поглинали все більше часу, платня історіографа була незначною, і тільки цар міг дозволити видання нових творів Пушкіна, які могли б зміцнити його матеріальне становище.

Тоді ж була заборонена поема «Медный всадник». Щоб повернути борги, Пушкін на початку 1834 року швидко дописує іншу повість, «Пиковую даму», і поміщає її в журналі «Библиотека для чтения», який платив Пушкіну найбільше та невідкладно. Повість була розпочата в Болдіні та призначалася тоді, мабуть, для спільного з В.Ф. Одоєвським і М.В. Гоголем альманаху «Тройчатка». У 1834 році Пушкін подає у відставку з проханням зберегти право роботи в архівах, необхідне для написання «Истории Петра». Прохання про відставку було прийнято, а працювати в архівах Пушкіну заборонили. Він був змушений вдатися до посередництва Жуковського, щоб урегулювати конфлікт. За лояльність йому видали виклопотану раніше грошову позику.

Ця сума не покривала й половини боргів Пушкіна, з припиненням виплати платні доводилося сподіватися тільки на літературні доходи. Але професійний літератор у Росії був дуже незвичайною фігурою.

Дохід його залежав від читацького попиту на твори. Наприкінці 1834 – на початку 1835 року вийшло кілька підсумкових видань творів Пушкіна: повний текст «Евгения Онегина» (у 1825–1832 роках роман було надруковано окремими главами), збірки віршів, повістей, поем, — усі ці книжки розповсюджувалися дуже важко. Критика вже на повний голос говорила про виродження таланту Пушкіна, про кінець його епохи в російській літературі.

Дві осені — 1834 (у Болдіно) і 1835 (у Михайлівському) були менш плідними. Утретє поет приїжджав до Болдіно восени 1834 року та прожив там місяць, написавши лише «Сказку о золотом петушке».

У Михайлівському Пушкін продовжував працювати над «Сценами из рыцарских времён», «Египетскими ночами», створив вірш «Вновь я посетил».

Широка публіка, яка переймалася падінням пушкінського таланту, не знала, що кращі його твори не були надруковані, що в ті роки Пушкін постійно напружено працював над великими задумами: «Историей Петра», романом про пугачовщину. З темою пугачовщини тісно пов’язана повість «Капитанская дочь» (1836). У творчості поета назріли докорінні зміни. Пушкін-лірик у ці роки стає переважно «поетом для себе». Він наполегливо експериментує тепер із прозовими жанрами, які не задовольняють його цілком, залишаються в задумах, начерках, чернетках, шукає нові форми літератури.

Загибель

У листопаді 1836 року виник конфлікт поета з поручиком Геккереном (Дантесом). Сварка, причиною якої була ображена честь Пушкіна, призвела до дуелі. На лист Пушкіна барону Геккерену від 26 січня 1837 барон Д’Аршіак приніс Пушкіну відповідь. Пушкін її не читав, але виклик, який був йому зроблений бароном Геккереном від імені сина, прийняв.

27 січня на дуелі поет був поранений; куля перебила шийку стегна і проникла в живіт. Поранення виявилось смертельним. Перед смертю Пушкін, приводячи до ладу свої справи, обмінювався записками з імператором Миколою I. Записки передавали двоє людей: поет В.А. Жуковський і лейб-медик імператора Миколи І М.Ф. Арендт. Помер Пушкін 10 лютого о 14:45 від перитоніту. У день смерті створили посмертну маску поета. Похований на кладовищі Святогірського монастиря Псковської губернії.

Із чотирьох дітей Пушкіна тільки двоє залишили нащадків — Олександр і Наталія. Нащадки поета живуть зараз в Англії, Німеччині, Бельгії, близько п’ятдесяти з них мешкають у Росії, у тому числі Тетяна Іванівна Лукаш, прабабуся якої (онука Пушкіна) була одружена з внучатим племінником Гоголя.

Пушкін і Україна

Дружина поета, Наталія Гончарова, була правнучкою знаменитого українського гетьмана Петра Дорошенка. Письменник відвідував Ярополець і могилу гетьмана в 1833 році. Після цього в листі до дружини він писав: «… Наутро в сопровождении Семена Федоровича ходил на поклонение прапрадедушки Дорошенко. Здесь же сделал упрек Ивану Николаевичу: ″Как не стыдно, родичей надо почитать! Могила не ухожена, надо построить часовенку″…»

Пушкін був у близьких стосунках із українцями М. Маркевичем, М. Максимовичем, Д. Бантиш-Каменським, Орестом Сомовим, допомагав М. Гоголеві увійти в російську літературу. Він цікавився українським фольклором, мав у себе «Опыт собрания древних малороссийских песней» М. Цертелєва (1819), «Малороссийские песни» М. Максимовича (1827) та його ж таки «Малороссийские народные песни» (1834), «Запорожскую старину» І. Срезневського (1833), однак українська народна образність не знайшла майже ніякого відбитку в його творчості.

Перебування під час заслання в 1820–1824 роках у Катеринославi та Одесі, відвідування Києва, Кам’янки поблизу Білої Церкви, помістя Родзянків на Полтавщині, с. Бовтишка на Кіровоградщині) ознайомило Пушкіна з українським національним життям і природою України.

Пушкін намагався вплинути на К. Рилєєва, щоб останній переробив свою поему «Войнаровський» у російському націоналістичному дусі, саме так писав Пушкін свої нотатки «История Петра», де тенденційно висвітлено шведсько-російсько-українську війну 1708–1709 років.

Поему «Полтава», високо оцінену Миколою І, Пушкін написав на здійснення планів, навіяних йому царем, а також для демонстрації своєї відданості офіційній ідеології у зв’язку зі слідством проти нього. Завданням «Полтави» було довести «історичну закономірність» знищення української державності та створення Російської імперії. В поемі оспівано велич Петра І та засуджено Мазепу. Мазепа «підступний», «лютий», «хитрий», «холодний», «згубник», «лукавий», «змій», у нього «чорні помисли», він носить у грудях «кипучу отруту».

П. Куліш підкреслював значення Пушкіна для української літератури. Пушкін впливав на неї як вишуканістю свого поетичного слова, так і великодержавною російською ідеологією. Шевченко своєю поемою «Сон» («У всякого своя доля») пристрасно заперечив пушкінський апофеоз (звеличування) Петербурга в поемі «Медный всадник».

Твори Пушкіна перекладали українською мовою, починаючи з 1829 року (Л. Боровиковський). Найкращі переклади XIX – початку XX ст. належать Л. Боровиковському, М. Старицькому, І. Франкові, М. Вороному. Серед радянських перекладачів найвизначнішими були П. Филипович, М. Зеров, М. Рильський, М. Бажан, М. Терещенко, Н. Забіла, В. Свідзінський.