Педагогічний колектив школи 29 міста Сум вітає абсолютно всіх з наближенням очікуваних Новорічних свят! Залишаймося добрими та щирими!

#ecoestafeta

Долучайся самостійно!
https://vk.com/ecoestafeta

Виховуючи свою дитину, ти виховаєш себе, затверджуєш свою людську гідність. В.О. Сухомлинський

Сьогодні о 10.45 у приміщенні нашої читацької зали був проведений урок пам'яті, присвячений безсмертному педагогу В.О. Сухомлинському. Учні познайомилися з біографією видатного письменника за допомогою інтерактивного смартборду та відео презентації, з його творчістю. Також було зачитані дитячі оповідання, які дітям дуже сподобались!

Конкурс "Суперсімейка"

В сім’ї розпочинається життя дитини,
Тому від мами й тата в неї все!
Тож усі звички й правила з родини
Дитя в життя з собою понесе.

В Україні говорять: «Без сім’ї немає щастя на землі». Саме в сім’ї дитина робить свої найперші кроки, звідси вона виходить у широкий світ, навчається любові і добра, тут вчиться шанувати свій рід, свою землю, берегти пам’ять свого роду.

22 жовтня в читальній залі шкільної бібліотеки відбулося свято «Суперсімейка». Всі зібралися разом, однією великою родиною, щоб поспілкуватися, погратися, згадати улюблені книжки та, звичайно, позмагатися за звання „суперсімейка”, тобто найбільш читаюча родина.

У грі – конкурсі брали участь три родини учнів 2 класу, команди: „Червоні маки”, „Добрики” та „Промінчики”. Родини взяли участь у цікавих конкурсах. Не секрет, що родини, в яких люблять читати, в яких батьки змалку привчають дітей до книжки, залюбки читають їм уголос – такі родини міцні і щасливі, тому що гарна книжка і навчає, і виховує, і збирає родину разом.  І на глядачів чекали несподівані запитання-цікавинки.

Приємно було бачити, які всі дружні, веселі, як багато читають.Усі команди добре продемонстрували свої знання!

Але звання „суперсімейка” отримала найактивніша і найначитаніша родина, команда „Промінчики”. Вітаємо переможців!!!

Хочеться побажати учням бути мудрими, дружніми і веселими! А для цього треба багато читати ! І тоді всім відкриється всесвіт і загориться особиста зірочка, яка принесе багато радості і цікавого різноманіття у ваше життя !!!

Цікаво знати, що...

9 листопада – День Книги рекордів Гіннеса. Відзначати цей день почали лише у 2005 році, коли був проданий 100-мільйонний екземпляр. Книгу рекордів створив британський інженер і власник пивоварні Х'ю Бівер. У листопаді 1951 р. він вирушив з друзями на полювання. Увечері в барі між чоловіками виникла суперечка, який з диких птахів найшвидший. Чоловіки переглянули декілька довідників, але відповіді не знайшли. Тоді Бівер вирішив створити книгу, в якій будуть зібрані всі рекорди. Назвав він її на честь своєї пивоварні. Сьогодні Книга рекордів Гіннеса є книгою з найбільшим тиражем з усіх книг, захищених авторським правом.

Важко сказати, що стало мотивацією для створення Книги рекордів України, проте у 2002 р. вийшла з друку книга саме з такою назвою. Її автор – Георгій Маценко – зумів зібрати багато звичайних і незвичайних, але цікавих і дивовижних фактів про все "най-най" в Україні. То ж цікаво дізнатись, що:

 На території України найдавнішою була бібліотека Ярослава Мудрого – перша бібліотека Київської Русі. Час її заснування невідомий. Уперше про неї згадується під 1037 р. Віддаючи належне Ярославу Мудрому, літописець після розповіді про користь книг, які “суть реки наполняющие вселенную”, говорить, що “Ярославль же сей якоже рукохом, любил бе книги, много написав и положи в святей Софии церкви”. Цим і вичерпуються літописні джерела про першу бібліотеку Київської Русі. Подальша її доля невідома.

 Найстаріша діюча бібліотека – наукова бібліотека Львівського національного університету імені Івана Франка, заснована у 1608 р. при колегії єзуїтів. Але науковці вважають вік цього унікального зібрання книг значно заниженим, адже в його основу лягли видання з реформованих монастирських бібліотек, хронологія  яких починається  з XV ст.

 Найдовговічніший підручник. У 1618 р. вперше вийшов друком підручник з мови "Граматіка славенская...", створений українським письменником-полемістом Мелетієм Смотрицьким, який довгий час був єдиним підручником з мови. Учні українських, російських і білоруських шкіл за цією "Граматікою..." навчалися майже 150 років.

 Найкоротша назва книги. У 1968 р. Київське видавництво "Веселка" випустило окремою книжкою українську народну казку  "Хо", обсягом 20 сторінок.

 Найдовша назва книги. У 1798 р. в Миколаєві, в Чорноморській адміралтейській друкарні, побачила світ книжка обсягом 353 сторінки П. М. Захар'їна "Новый синопсис, или Краткое описание о происхождении славянорускаго народа, владычествовании всероссийских государей в Нове Городе, Киеве, Владимире и Москве, с подробным повествованием поражения страшнаго татарскаго войска полководца Мамая от Дмитрия Иоановича, великого князя московского и о последующих по нем великих князях и царях, до вступления на престол государя Имп. Петра Великого, из разных повестописателей собранное и дополненное поручиком Петром Захарьиным". 60 слів! Що ж до нашого часу, то в 1997 р. у Києві було видано книжку обсягом 110 сторінок під  назвою "Типові норми часу і виробітку  на основні види робіт з управлінською документацією та документами особливого походження на паперових носіях, що виконуються державними архівними установами". 24 слова!

 Найбільш багатосторінкова книга. У 1998 р. Київський інформаційно-видавничий цент "Спектр" випустив довідник "Україна – 98: промислові ресурси" з даними про 67 тис. підприємств, їх послуги і продукцію. Видання має 1094 сторінки. Однак це  ще  не рекорд. У 1999 р. Львівське видавництво "Каменяр" випустило книгу Дмитра Блажейовського "Київська церква у діаспорі (1751-1988)" обсягом у 1335 сторінок. Проте усіх перевершило київське видавництво "Ірина", де побачив світ універсальний словник-енциклопедія "Усе" – 1552 сторінки!

 Найважчий стародрук. В експозиції Державного музею  книги і друкарства у Києві можна побачити "Євангіліє", видруковане в Москві 1689 р. форматом 64х40х11 см. Книга має 620 сторінок, визолочену оправу з карбованими накладними клеймами на золотому тлі. Важить 21,5 кг.

 Умільці багатьох країн створили низку надмініатюрних книжок, але книжка "Кобзар", створена українським майстром М. Сядристим, – найменша у світі: її площа – 0,6 кв. мм. Це майже у 20 разів менше від найменшої японської книги. Незважаючи на мікроскопічні розміри, на сторінках "Кобзаря" ніде не порушена архітектоніка віршів, немає жодного переносу рядка. Товщина літер у середньому 0,0035 мм. У книзі 12 сторінок, на кожній 8 віршованих рядків. Дві сторінки з ілюстраціями: портрет Тараса Григоровича Шевченка і копія малюнка "Батьківська хата". Сторінки настільки тонкі, що перегортати їх можна лише кінчиком волоска. Зшито книжку павутинкою, а обкладинка зроблена з пелюстки безсмертника. З цією книгою може зрівнятись хіба одна, створена українським умільцем М. Маслюком: це збірка віршів О. Пушкіна розміром 0,8х0,4х0,2 мм та обсягом 0,064 куб. мм. А це означає, що в одній маковій зернині вмістилося б більше 15(!) таких книжок. Обкладинка книжки виготовлена із золота, на її лицьовому боці вигравіюваний портрет поета.

 Найдавніший засіб боротьби з книгокрадіями. Колись у бібліотеках Західної Європи найцінніші книги приковували до своїх місць ланцюгами. Та одним з найцікавіших був засіб, що широко практикувався в Україні. На полях книги чи на початку її писалося міцне закляття або лайка до того, хто захотів би цю книгу привласнити. Ось зразки таких записів:

"Хто хотів би віддалити цю книжку з цього місця, той буде мати зі мною справу перед Божим судом".
"Хай ця книга перебуває у цій церкві вічно, а хто її візьме, хай буде проклятий, хай буде засуджений на невгасимий вогонь і хай точить його невсипущий черв'як".
На одному рукописі XVIII ст. стояв навіть такий двовірш: "Хто би мав сю книгу красти, тому сім літ свині пасти".

 Пам'ятний знак на честь бібліотеки. В 1969 р. у Софійському монастирі в Києві встановлено пам'ятний знак на честь заснування Ярославом  Мудрим першої на Русі бібліотеки. Скульптор – Іван Кавалеріддзе.

Вітаємо з Днем учителя!

В першу неділю жовтня ми відзначаємо День вчителя. Свято наших учителів - це свято всіх.У народі кажуть: "Письменник живе у своїх книжках, художник - у картинах, скульптор - у створених ним скульптурах, а вчитель - у думках і у справах учнів". Тому кожна людина з почуттям вдячності згадує свою рідну школу, своїх духовних батьків - вчителів.
Із року в рік учитель продовжує себе в своїх учнях. Його думки, почуття, щедро віддані дітям, працюють на майбутнє. Образ улюбленого вчителя, доброго і водночас вимогливого, вихованці пам"ятають усе життя.

Ми хочемо вас привітати

У цей святковий осінній день

Тепла і сонечка побажати

І щоб радісно вам було кожен день!

Бажаємо здоров'я, добра, довголіття,

Хай вистачить щастя на ціле століття!

Хай скрізь буде лад - на роботі, в сім'ї,

І радість на серці, і хліб на столі.

Хай сміхом й веселістю повниться хата,

Родина хай буде здорова й багата!

І мрій, і бажань, і наснаги творити,

Щоб серцю хотілося жити й любити!

Хай учні шанують, повагу дарують,

Злагода й мир у житті хай панують!

30 вересня – Всеукраїнський день бібліотек

Символічно, що саме в день Віри, Надії, Любові і матері їх Софії (мудрості) відзначається це свято. Сама назва - Всеукраїнський свідчить, що це свято не тільки професійне, а загальнонародне, адже кожна людина хоча б раз у житті була у бібліотеці, а для багатьох вона стала рідною домівкою, бо без книги нема знань, поступу вперед. Вітаємо усіх зі святом і запрошуємо до бібліотеки!

Бібліотека… Серце завмира,

Коли пірнаю в тишу таємничу,

Святилище пізнання і добра,

Що в майбуття через минуле кличе.

І осягнути незбагненну суть

Світобудови прагну заповзято,

Коли мені з полиці дістають

Важкі томи Плутарха і Сократа.

Немов надійний лоцман в морі книг,

Бібліотекар взяв штурвал у руки.

Розкуто мчить моїх фантазій бриг

Крізь холоди занепаду й розлуки.

І поки є ти, сховище книжок,

І поки ти людей рятуєш свято,

Мене не знищить соціальний шок,

Як час не вбив Плутарха і Сократа.

До дива знань і мрій, о друзі, йдіть!

Високий дух летітиме далеко…

Аби сказати: «Зупинися, мить!»

Кажу лише: «Живи, бібліотеко!»

РОНАЛЬД ДАЛ "ЧАРЛІ І ШОКОЛАДНА ФАБРИКА"

Найпопулярніша книга Роальда Дала, одного з літературних батьків Джоан Ролінг - авторки "Гаррі Поттера". Жив собі бідний хлопчик, якому раз на рік - на його день народження - дарували єдиний дарунок - маленький шоколадний батончик. Але хлопчик мав добре серце, і тому з ним трапляється неймовірна пригода, яка не залишить байдужим ні дітей, ні дорослих. Це найзворушливіша повість нашого часу, "Чарлі і шоколадна фабрика"- одна з тих справжніх і захоплюючих книжок, які необхідно прочитати кожній дитині.

Д. М. Баррі  Пітер Пен і Венді

Усе нові й нові покоління дітей у багатьох країнах світу захоплюються пригодами Пітера Пена, хлопчика, що не хотів виростати й жив на чарівному острові Небувальщині разом із феями та ватагою загублених хлопчаків. Цього казкового героя створив Джеймс Метью Баррі.

Ця книга допоможе відкрити чарівний світ української казки. Ми з вами дізнаємося про хитруню-лисичку, сірого вовка та курочку рябу, про піддурену ворону та кривеньку качечку.

Тож, вирушаємо в чарівну казкову подорож!

До хрестоматії увійшли оповідання, замальовки, вірші, казки, загадки, прислів"я про тварин. Цей цікавий пізнавальний матеріал сприятиме формуванню у дитини творчої уяви, розширенню світогляду, вихованню любові до навколишнього світу, розвиткові навичок усного і писемного мовлення.

Повість-казка відомого італійського письменника Джанні Родарі (1920-1980) "Подорож Голубої Стріли", написана в захоплюючій легкій манері, розповідає про різдвяну чарівну подорож іграшкового потяга під назвою "Голуба Стріла" та його лялькових пасажирів. Разом з головними героями книжки читачеві належить розв'язати чималу кількість завдань, знайти друзів та битися з підступними ворогами... І лише сміливість, чесність та відвага, величезне бажання дістатися до мети та дружня підтримка допомогають подолати усі труднощі.

10.09.2014р.- 120 років від дня народження О. П. Довженка

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО 

(1894—1956) 

      Олександр Довженко народився 10 вересня 1894 р. в с. В'юнище (тепер м. Сосниці Чернігівської області) в селянській родині. Навчався в Сосницькому чотирикласному училищі, був відмінником, потім у Глухівському учительському інституті. 
      Протягом 1914-1917 pp. Олександр викладав фізику, природознавство, географію, історію та гімнастику в 2-му Житомирському змішаному вищому початковому училищі, дуже багато читав, брав участь у виставах, малював, організував український етнографічний хор в одному з ближчих до Глухова сіл. У 1917р. О. Довженко перейшов на вчительську роботу до Києва і вступив на економічний факультет Комерційного інституту, був головою громади інституту. У 1920 р. він брав активну участь у суспільно-політичному житті країни: як більшовик боровся проти білополяків у житомирському та київському підпіллі. 
      О. Довженко в 1921 р. працював завідуючим загальним відділом при українському посольстві у Варшаві. Наступного року — в Німеччині на посаді секретаря консульського відділу торгового представництва УНР. Тут він вступив до приватної художньої майстерні й одночасно відвідував лекції в берлінській Академічній вищій школі образотворчого мистецтва. 
      У 1923 р. повернувся до Харкова й незабаром став відомим як художник-ілюстратор «Вістей», автор політичних карикатур, який підписувався псевдонімом «Сашко». О. Довженко належав до літературних організацій «Гарт» та «ВАПЛІТЕ». Протягом 1926—1933 pp. він працював на Одеській кінофабриці та Київській студії художніх фільмів. У 1930р. О. Довженко зняв картину «Земля», яка вивела українське мистецтво на широкі міжнародні обшири й принесла митцю світову славу. Цього ж року разом зі своєю дружиною і надалі режисером усіх його фільмів Ю. Солнцєвою митець виїжджає в тривале закордонне відрядження. Він відвідав Берлін, Гамбург, Прагу, Париж, Лондон, демонструючи «Землю», «Звенигору», «Арсенал», виступав перед журналістами, кіномитцями й кінокритиками, виголосив кілька доповідей про нову кінематографію. 
      У 30-х роках Олександр Довженко постав як самобутній кінорежисер, фундатор поетичного кіно, визнаний світом митець. Чарлі Чаплін зазначав: «Слов'янство поки що дало світові в кінематографії одного великого митця, мислителя і поета — Олександра Довженка». 
      У 1932р. Довженко зняв перший звуковий фільм «Іван» і був запрошений до кіностудії «Мосфільм». Конфлікти Довженка на Київській студії, особливо після постановки фільму «Іван», загострювалися. Тому митець прийняв рішення виїхати до Москви і з 1933р. працював на «Мосфільмі». 
      У 1935 р. Довженка нагороджують орденом Леніна, а восени того ж року на екранах з'явився «оптимістичний» «Аероград». У 1939р. вийшов на екрани «Щорс» (поставлений на Київській кіностудії). Фільм швидко став популярним, глядачеві подобались подані з гумором колоритні народні, національні характери, особливо Боженка, Трояна, Чижа... 
      Протягом 1941—г 1945 pp. О. Довженко створив низку новел: «Ніч перед боєм», «Мати», «Стій, смерть, зупинись», «Хата», «Тризна» та інші. Епосом війни називають кіноповість «Україна в огні» (1943). Цей твір був Сталіним заборонений, а Довженку не було дозволено повертатись в Україну. 
      За «ідеологічно правильний» фільм «Мічурін» митець у 1949 р. одержав Державну премію, яка означала офіційну його реабілітацію після «України в огні». 
      Протягом 1949—1956 pp. Довженко викладав у ВДІКу (Всесоюзному Державному інституті кінематографії), ставши професором цього навчального закладу. 
      У 1956 р. у березневому номері журналу «Дніпро» була опублікована «Зачарована Десна», з цього приводу Довженко дуже радів. У цей час була завершена й «Поема про море». У листопаді розпочались зйомки однойменного кінофільму. А 25 листопада Олександр Довженко раптово помер. 
      У 1957р. з'явилася друком збірка повістей митця «Зачарована Десна», від якої фактично почався «відлік» письменницької слави. 
      На всесвітній виставці в Брюсселі в 1958р. 117 відомих кінознавців і кінокритиків із 20 країн, добираючи 12 найкращих фільмів усіх часів і народів, назвали і «Землю» О. Довженка... 
      За своє творче життя О. Довженко поставив 14 ігрових і документальних фільмів, написав 15 літературних сценаріїв і кіноповістей, дві п'єси, автобіографічну повість, понад 20 оповідань 
      і ноаел, ряд публіцистичних статей і теоретичних праць, присвячених питанням кіномистецтва. Його кінопоеми «Звенигора» 11928) та «Арсенал» (1929), кіноповість «Земля» (1930) були визнані світовою кінокритикою шедеврами світового кінематографа, а Довженко — першим поетом кіно. Низку кіноповістей О. Довженка було екранізовано після його смерті: «Повість полум'яних літ» (1944, 1961), «Поема про море» (1956, 1958), «Зачарована Десна» (1956, 1957). 
      Вражаючими документами доби є «Щоденники» О. Довженка, а шедевром його творчості — «Зачарована Десна». У преамбулі до кіноповісті письменник пояснив причину її написання «довгою розлукою з землею батьків» і бажанням «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел». У кіноповісті «Зачарована Десна» вабили до себе народні, виразно.національні характери, про які потім говорили не інакше, як про «довженківські», і щирий, всепроникаючий ліризм, тоді такою мірою ще не властивий, мабуть, жодному радянському творові, надто, якщо говорити про діапазон його тембрів — від найтрепетнішого, найпоетичнішого піаніссімо до громоподібного, набатного, спрямованого на глобальні болі й проблеми («Горів і я тоді у тім вогні, загибав усіма смертями людськими, звірячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на шибеницях, розлітався прахом і димом од вибухів катастрофічних, 3 м'язів моїх і потрощених кісток варили мило в Західній Європі в середині двадцятого століття. Шкіра моя йшла на палітурки і абажури для ламп, валялась на дорогах війни, виутюжена важкими танками останньої війни людства»),— і філософське, синівське осмислення й виявлення рис свого роду й народу, його духовних джерел. 
      «Зачарована Десна» — автобіографічний твір, спогади письменника про дитинство, перші кроки пізнання життя, про «перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих...», про діда і прадіда Тараса, прабабу, матір і батька, коваля діда Захарка, дядька Самійла — неперевершеного косаря. Спогади ці час од часу переростають у авторські роздуми — про «тяжкі кайдани неписьменності і несвободи», інші лиха й страждання трудових людей України і разом з тим — багатство їхніх душ, моральне здоров'я, внутрішню культуру думок і почуттів, їхній смак, їхню вроджену готовність до «найвищого і тонкого», про війнуч спалене фашистами село, про ставлення до минулого: відомий авторський монолог, який починається словами: «Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої' пив колись воду...» і в якому висловлено знамениту формулу: «Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє». 
      Письменник прекрасно знав духовний світ селянина, народний побут, звичаї, його психологію. Можна сказати, що «Зачарована Десна» — своєрідна енциклопедія сільського життя України кінця XIX і початку XX століть. 
      Над повістю О. Довженко продовжував працювати до 1955 року. Якого великого значення надавав він цьому творові, підтверджує такий факт: в архіві письменника зберігається чотири варіанти рукопису українською мовою. Власноруч він здійснив і переклад твору російською мовою. За повістю «Зачарована Десна» 1964 року режисер Ю. Солнцева поставила однойменний фільм. Досить плідним періодом у творчості письменника була Велика Вітчизняна війна. Тільки протягом 1942—1943 років ним було створено 18 статей, 10 оповідань, п'єса і кіноповість. Під безпосереднім враженням баченого й пережитого на фронті О. Довженко приступає до роботи над кіноповістю «Україна в огні». Почав писати з кінця, потім повернувся до мирних днів. Принцип ретроспективного зіставлення подій визначив і сюжет, і композицію твору: трагедія війни надовго розлучає членів родини колгоспника Запорожця, які уособлюють весь український народ, зганьблений, розтоптаний окупантами. Довженко поспішав, бо реально вже бачив майбутній фільм. Він хотів розказати «правду про народ і його біду», про палаючу в огненному кільці між двох імперій Україну. У творі не було піднесеного пафосу, оспівування тріумфального рyxy Червоної Армії, жодного слова він не сказав і про Сталіна. Його повість стала криком болю, першим гострим, вразливим сприйманням фашистської навали. Довженко не оминав гострих проблем, устами героїв запитував самого вождя, як же сталося, що не «б'ємо ворога на його території» і цілий народ український — віддано на заклання. Ясна річ, кіноповість «не сподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки... «...мені важко од свідомості,— записував у щоденнику О. Довженко,— що «Україна в огні» — це правда. Але Сталін думав по-іншому. У січні 1944р. скликали навіть спеціальне засідання політбюро ЦК ВКП (б), на якому було затавровано Довженка «як куркульського підспівувача, ворожого політиці партії - та інтересам українського й усього радянського народу». Письменника вивели зі складу комітетів і редколегій, звільнили з посади художнього керівника Київської кіностудії і назавжди вислали з України. Тільки 1966 року кіноповість уперше надрукували, щоправда, з багатьма цензурними купюрами. 
      Багато хто з дослідників Довженка звертає увагу на те, що його оповідання, кіноповісті мають внутрішню єдність, значно більшу, ніж звичайна спільність у творах, написаних тим самим письменником,— це й справді ніби одна книга про час і народ. 
      її прологом по праву може вважатися «Зачарована Десна», а вивершенням — «Поема про море», перейнята прагненням широкого поетичного синтезу розповідь про сучасність і історію, народ і особистість, працю й красу, схвильовані роздуми про «народну душу» та «виховання почуттів». 
      Активна мистецька настроєність на сучасність і її проблеми, органічний історизм образного мислення, принципи творення глибоко народних, національно своєрідних характерів, поєднання високого романтичного злету думки з проникливим аналізом реальної дійсності, переосмислення поетики народної творчості, вільне застосування гіперболізму, гротеску, символіки — ці й багато інших рис Довженкової творчості істотно збагачували пошуки української прози. Його називали поетом і водночас політиком кіно. Митця порівнювали з Гомером, Шекспіром, Рабле, Гофманом, Бальзаком, Бетховеном, Брехтом. А сам Довженко казав, що свої картини «писав з гарячою любов'ю, щиро. Вони складали найголовніший смисл мого життя». Система, використовуючи цю «гарячу любов», не тільки підносила митця, а й ламала його. Як один зі знаків тої боротьби Довженка за свою духовну свободу залишився запис в його щоденнику: «Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорному тілі. Коли немає ненависті принципової, і зневаги нема, і недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні гідності чи добробуту,— невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм в непотуранні глупоті людей чиновних, холодних діляг, чи в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?..». 

1 вересня – День знань!

24 серпня - День Незалежності України

День Незалежності України — головне державне свято України, яке відзначається щороку 24 серпня на честь прийняття Верховною Радою УРСРАкту проголошення незалежності України, що прийнято вважати датою утворення держави Україна в її сучасному вигляді.

Уперше День Незалежності України було відзначено 16 липня 1991 року — в пам'ять про те, що рік тому — 16 липня 1990 року — Верховна Рада Української РСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Одночасно того ж 16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР ухвалила постанову «Про День проголошення незалежності України». У ній зазначено: «Зважаючи на волю українського народу та його одвічне прагнення до незалежності, підтверджуючи історичну вагомість прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки постановляє:

        Вважати день 16 липня Днем проголошення незалежності України і щорічно відзначати його як державне загальнонародне свято України.

Згодом, 18 червня 1991 року, було внесено відповідні зміни до статті 73 Кодексу законів про працю Української РСР, унаслідок чого у переліку святкових днів з'явився запис: «16 липня — День незалежності України».

        Оскільки 24 серпня 1991 року Верховна Рада Української РСР ухвалила Акт проголошення незалежності України, який 1 грудня 1991 року підтвердив народ на Всеукраїнському референдумі, виникла потреба змінити дату святкування Дня незалежності України. Тож 20 лютого 1992 року Верховна Рада України ухвалила постанову «Про День незалежності України». У ній зазначено:Зважаючи на волю українського народу та його одвічне прагнення до незалежності, підтверджуючи історичну вагомість прийняття Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року,

                            Верховна Рада України постановляє:

1. Вважати день 24 серпня Днем незалежності України і щорічно відзначати його як державне загальнонародне свято України.

2. Постанову Верховної Ради Української РСР «Про День проголошення незалежності України» від 16 липня 1990 року вважати такою, що втратила чинність.

     Відповідно до цього 5 червня 1992 року Верховна Рада України постановила: у частині першій статті 73 Кодексу законів про працю України слова «16 липня — День незалежності України» замінити словами «24 серпня — День незалежності України». Тому від 1992 року День незалежності України щороку відзначається 24 серпня.

Двадцять четверте серпня - святковий день для України

Святковий день - двадцять четверте серпня,
Так хочеться усмішок і пісень.
Віднині Україна незалежна.
Запам'ятайте, люди, світлий день!
Здійснилась давня заповітна мрія,
Бажання і надія поколінь.
Це почуття свободи серце гріє
І піднімає думи височінь.
Давайте ж станемо пліч-о-пліч всі народи,
Щоб славу України відродить.
Щоб дружно жити, в радості і згоді,
Ми України сестри і брати

Благословенна у віках земля
З хлібами щедрими під небом синім.
Велично й впевнено зійшла зоря
Нової України!
Вона в моїй душі, в серцях людей,
У радощах та у скрутну годину.
Ім'я її прекрасне і святе —
Повіримо в Україну!
Вона добро несе в новітній світ,
Довічну віру й пісню солов'їну.
Тож пам'ятаймо пращурів завіт —
Любити Україну!
Правічна і нескорена земля
Хлібами сходить у прийдешню днину.
Допоки світить праведна зоря -
Шануймо Україну!

Моя пісенна країна
Зоветься в світі Україна.
Пісні її до серця линуть
Стрімким джерелом, небом синім,
і у веселім дружнім крузі
Пісні співають добрі друзі.

Дуже велика країна моя
Є в ній озера, річки, моря.
Гори високі, степи та ліси -
Стільки багатства, і стільки краси.

У кожнім роді - незборима міць,
А купно всі ми - моноліт держави.
Ми не загинемо в борні,
Бо нині всі за волю встали.

На український древній рід
Такі державні заложив основи,
Що скільки буде існувати світ,
Нас не здолають у житті ніколи.

Ми різні з материнської колиски,
Та всі ми діти щирої землі.
В родині вільній всі ми - українці
Ми України доньки і сини.

23 серпня – День Державного Прапора України

      «За синєє небо, за жовте колосся -

      Боротися треба, щоб краще жилося».

      Щороку 23 серпня в Україні, починаючи з 2004 року, відзначається День Державного Прапора України. Державний прапор як символ країни є втіленням національної єдності, честі та гідності, традицій державотворення, історії та сьогодення.

    24 серпня 1991 року відбулося проголошення Акта про незалежність України, і над будинком Верховної Ради замайорів синьо-жовтий прапор.
28 січня 1992 року сесія Верховної Ради України прийняла Постанову "Про Державний Прапор України". Ним став саме національний синьо-жовтий стяг.

     Значення синього та жовтого кольорів на прапорі традиційно трактують як поєднання чистого, мирного безхмарного неба, що простягнулося над жовтим кольором хлібного лану – символу мирної праці і достатку.

  Національні символи - це свідчення високого духу народу, його історичних прагнень, унікальності, своєрідний генетичний код нації. Вони покликані служити надійною основою формування громадянських рис особистості, її патріотизму, національної свідомості, активної життєвої позиції.

    У всьому світі склалися певні правила використання Державного Прапора, серед яких основними є такі:
1. Державний Прапор ні перед ким не опускається вниз. Не можна схиляти його перед будь-якою особою чи предметом.
2. Державний Прапор при вивішуванні серед інших прапорів має займати перше, найпочесніше місце.
3. На зібраннях у приміщенні Державний Прапор розміщується на естакаді (подіумі) з правого боку від промовця.
4. В процесіях Державний Прапор треба нести попереду всіх інших прапорів або вправо від них.
5. Не можна виставляти ушкодженого прапора.
6. При вивішуванні Державний Прапор не повинен торкатися землі, підлоги.
7. На Державному Прапорі не можна розміщувати предмети, емблеми, прикраси тощо.
8. Державний Прапор ніколи і ніде не можна використовувати як декорацію. З цією метою можна використовувати барви Державного Прапора, і то лише у випадку державних чи національних свят, при державних урочистостях тощо.
9. Зображення Державного Прапора не можна використовувати на рекламах та оголошеннях.
10. Державний Прапор (Стяг), спущений на півдревка (півщогля),означає жалобу.

Любов до Батьківщини, до рідної держави не може бути абстрактною і повинна проявлятися в конкретних діях. Тому повагу до прапора, який є державним символом, можна рахувати однією з таких.

28 ЧЕРВНЯ - ДЕНЬ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

 28 червня 1996 року Верховна Рада України, висловлюючи суверенну волю громадян нашої держави і спираючись на багатовікову історію українського державотворення, на світовий досвід, прийняла Основний Закон України — Конституцію, яка стала реальною і дієвою основою розбудови незалежної демократичної держави як повноправної учасниці світового співтовариства. Це сталося на п'ятий рік після проголошення незалежності. Народні обранці працювали усю ніч з 27 на 28 червня — загалом безперервно 23 години. Під час голосування «ЗА» висловилися 315 парламентарів. 
      Конституція увійшла в суспільне життя як головний оберіг державності і демократії, гарант незалежності і соборності України. Її найвища юридична сила, верховенство права, політична, економічна та ідеологічна багатоманітність — фундаментальні засади, на яких ґрунтується сьогодення і вибудовується майбутнє українського народу. 
Так звучить преамбула Основного Закону України: 
«Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням, приймає цю Конституцію — Основний Закон України».      То була знаменна подія новітньої історії української державності, яка по праву є епохальною віхою в еволюційному розвитку нашої держави як суверенної, демократичної, правової, насамперед соціально справедливої країни. Адже основа функціонування та розвитку кожної держави – це Конституція, де закріплені базові, непорушні принципи її існування. Було визначено, що найвищою цінністю є людина, її життя, честь, гідність, недоторканість і безпека. 
       Втілення статей Конституції України, контроль за її дотриманням та виконанням положень Основного Закону – досить складний процес, пов’язаний зі справжньою економічною перебудовою держави на ринкових засадах, з одночасним збереженням усіх соціальних гарантій, таких як право на працю та гідну її оплату. 

 Щодня багато людей стикаються з книгами.Серед них зустрічаються такі поліграфічні шедеври,пройти мимо яких складно. Їх читають, збирають для колекцій, дарують, адже гарна книга завжди вважалася найкращим подарунком. 

 Кажуть, що не можна судити про книгу по обкладинці, і це вірне твердження. Ми пропонуємо познайомитися із самими дивовижними дизайнерськими книгами, що можуть змінити ваше уявлення не тільки про книжкові обкладинки, але й про книги у цілому.

Книга-годинник

Вона складається з трьох книг, що зовні виконують функцію годинника. Цифри 3 і 9 допомагають орієнтуватися у часі.

Тунельна книга

Унікальна книга являє собою тунель, що з’єднує Нью-Джерсі та Нью-Йорк, та описує його історію та сучасність.

Вікіпедія на папері

Всім відомо, що кількість статей у вікіпедії перевищує кількість статей навіть у самій повній енциклопедії, тому її видання здавалося нереальним. Але дизайнер Роб Меттьюс створив книгу, на 5000 сторінках якої знаходяться найбільш відвідувані сторінки англійської вікіпедії.

215 років від дня народження Олександра Сергійовича Пушкіна (1799–1837)

Олександр Сергійович Пушкін (6 червня 1799 – 10 лютого 1837) — російський поет, драматург і прозаїк, реформатор і творець сучасної російської літературної мови, автор критичних та історичних творів. Пушкіна вважають визначним, чи найвизначнішим, російським письменником. Його твори розглядають як найпрестижніший зразок російської літератури, так як твори Данте в Італії чи Ґете в Німеччині. Пушкіна ще за життя називали генієм, і з другої половини 1820-х років його стали вважати «першим російським поетом» (не тільки сучасності, але й усіх часів), а навколо його особи читацька публіка створила справжній культ.

Походження

Пушкін походив із нетитулованого дворянського роду, що брав початок, за генеалогічною легендою, від Радші, сучасника Олександра Невського. Пушкін неодноразово писав про свій родовід у віршах і прозі; він вважав своїх предків взірцем стародавнього роду (дійсної «аристократії»), що чесно служив вітчизні, але не зазнав прихильності правителів. Не раз він звертався (у тому числі в художній формі) до постаті свого прадіда по матері — африканця Абрама Петровича Ганібала, що став слугою та вихованцем Петра I, а потім військовим інженером і генералом. Мати Пушкіна — Надія Йосипівна (1775–1836), внучка Ганібала; батько — Сергій Львович (1767–1848), світський дотепник і поет-аматор, дядько по батьковій лінії — Василь Львович (1766–1830) — був відомим поетом оточення Карамзіна. З дітей Надії Йосипівни та Сергія Львовича, крім Олександра, вижили донька Ольга (у шлюбі Павлищева) і син Лев.

Дитинство

Народився 6 червня 1799 року в Москві. Літні місяці 1805–1810 років майбутній поет звичайно проводив у своєї бабусі по матері, Марії Олексіївни Ганібал (1745–1818, уродженої Пушкіної, з іншої гілки роду), у підмосковному селі Захарово поблизу Звенигорода.

У метричній книзі церкви Богоявлення в Єлохові (зараз на її місці знаходиться Богоявленський собор у Єлохові) серед інших є такий запис: «27 травня. У дворі колежского реєстратора Івана Васильєва Скварцова у мешканця його Моера Сергія Львовича Пушкіна народився син Олександр. Хрещений 8 червня. Воспріємник граф Артемій Іванович Воронцов, кума мати зазначеного Сергія Пушкіна вдова Ольга Василівна Пушкіна». Ранні дитячі враження відбилися в перших дослідах пушкінських поем, написаних трохи пізніше («Монах», 1813; «Бова», 1814), у ліцейних віршах «Послання до Юдина» (1815), «Сон» (1816).

 Юність

Шість років Олександр Пушкін провів у Царськосільському ліцеї, відкритому 19 жовтня 1811 року. Тут юний поет пережив події Франко-російської війни 1812 року. Тут уперше відкрився і був високо оцінений його поетичний дар. Спогади про роки, проведені в ліцеї, про ліцейське братерство, назавжди залишилися в душі поета.

У ліцейський період Пушкін створив багато віршованих творів. Його надихали французькі поети XVII–XVIII століть, із творчістю яких він ознайомився в дитинстві, читаючи книжки з бібліотеки батька. Улюбленими авторами молодого Пушкіна були Вольтер і Еваріст де Парні. У його ранній ліриці поєдналися традиції французького та російського класицизму. Учителями Пушкіна-поета стали Батюшков, визнаний майстер «легкої поезії», і Жуковський, глава вітчизняного романтизму. Пушкінська лірика періоду 1813–1815 років пронизана мотивами швидкоплинності життя, яке диктувало спрагу насолоди радощами буття. З 1816 року, услід за Жуковським, він звертається до елегії, де розвиває характерні для цього жанру мотиви: нерозділеного кохання, закінчення молодості, згасання душі. Лірика Пушкіна ще наслідувальна, сповнена літературних умовностей і штампів, проте вже тоді поет-початківець вибирає свій, особливий шлях.

Не обмежуючись поезією камерною, Пушкін звертався до тем складніших, суспільно-значущих. Наприклад, «Спогади в Царському Селі» (1814), що отримали схвалення Державіна, — на початку 1815 року Пушкін читав вірш, присвячений подіям Франко-російської війни 1812 року у його присутності. Вірш було опубліковано в 1815 році в журналі «Російський музеум» з повним підписом автора. У своєму посланні «Лицинию» сатирично зображено сучасне життя Росії, а в образі «улюбленця деспота» — Аракчеєв. У липні 1814 року вперше твори Пушкіна були надруковані в пресі, їх друкували в Москві у журналі «Вестник Европы». У тринадцятому номері було надруковано вірш «К другу-стихотворцу», підписаний псевдонімом Олександр Н.к.ш.п.

Ще будучи вихованцем ліцею, Пушкін увійшов в літературне товариство «Арзамас», що виступало проти рутини та архаїки в літературній справі, і взяв активну участь у полеміці з об’єднанням «Бесіда аматорів російського слова», яке відстоювало канони класицизму минулого століття. Захоплений творчістю найяскравіших представників нового літературного напряму, Пушкін відчував у той час сильний вплив поезії Батюшкова, Жуковського, Давидова. Останній спочатку імпонував Пушкіну темою бравого вояки, а пізніше тим, що сам поет називав «крутінням вірша», — різкими змінами настрою, експресією, несподіваним сполученням образів. Пізніше Пушкін говорив, що, наслідуючи в молодості Давидова, «засвоїв його манеру назавжди».

Молодість

Ліцей Пушкін закінчив у червні 1817 році в чині колезького секретаря (10-го класу, за табелем про ранги), був направлений у Колегію закордонних справ. Пушкін стає постійним відвідувачем театру, бере участь у засіданнях «Арзамаса», 1819 року стає членом літературно-театрального співтовариства «Зелена лампа», яким керує Союз благоденства. Хоча Пушкін не брав участі в діяльності перших таємних організацій, він був пов’язаний дружніми стосунками з багатьма активними членами декабристських товариств, писав політичні епіграми та вірші: «До Чаадаєва» («Любові, надії, тихої слави…», 1818), «Вольность» (1818), «Плюсковой» (1818), «Село» (1819).

У ці роки він зайнятий роботою над поемою «Руслан і Людмила», яка була розпочата в ліцеї та відповідала програмним настановам літературного товариства «Арзамас» про необхідність створення національної богатирської поеми. Поема була завершена у травні 1820 року та після публікації викликала запеклі відгуки критиків, обурених зниженням високого канону.

Болдіно

Пушкін відчуває необхідність життєвих змін. У 1830 році повторне його сватання до Наталії Миколаївни Гончарової було прийнято, і восени він вирушає в нижньогородський маєток свого батька в Болдіно, щоб вступити у володіння прилеглим селом Кистеньово, подарованим батьком на весілля. Холерні карантини затримали поета на три місяці, і цій порі судилося стати знаменитою Болдінською осінню, найвищою точкою пушкінської творчості, коли з-під його пера вилилася ціла бібліотека творів: «Повести покойного Ивана Петровича Белкина» («Повести Белкина»), «Опыт драматических изучений» («Маленькие трагедии»), останні глави «Евгения Онегина», «Домик в Коломне», «История села Горюхино», «Сказка о попе и о работнике его Балде», кілька начерків критичних статей і близько 30-ти віршів.

Серед болдінських творів, які, ніби навмисно, несхожі один на одного за жанром і тональністю та особливо контрастують один із одним, поділяючись на два цикли: прозаїчний і драматичний. Це два полюси його творчості, до яких тяжіють інші твори, написані в три осінніх місяці 1830 року.

Віршовані твори цього періоду представляють усе розмаїття жанрів і охоплюють широке коло тем. Один із них — «Румяный критик мой…» — перегукується з «Историей села Горюхино» та настільки далекий від ідеалізації сільської дійсності, що був уперше опублікований лише в посмертному зібранні творів під зміненою назвою («Каприз»).

«Повести Белкина» був першим, що дійшов до нас завершеним, твором пушкінської прози, досліди щодо створення якої Пушкін здійснював неодноразово. У 1821 році він сформулював основний закон свого прозового оповідання: «Точность и краткость — вот первые достоинства прозы. Она требует мыслей и мыслей — без них блестящие выражения ни к чему не служат».

Ці повісті — також своєрідні мемуари звичайної людини, що, не знаходячи нічого важливого у власному житті, наповнює свої записки переказом почутих історій, що вразили її уяву своєю незвичністю. «Повісті…» знаменували собою завершення розпочатого в 1827 році з «Арапа Петра Великого» становлення Пушкіна як прозаїка. Цикл визначив як подальший напрям творчості Пушкіна (останні шість років свого життя він звертався переважно до прози), так і всього, досі не розвиненого російського художнього прозового слова.

У 1830 році написано невеликі трагедії «Моцарт и Сальери», «Пир во время чумы» та «Каменный гость».

Петербург. 1831–1833 роки

У цей час Пушкін брав активну участь у виданні «Литературной газеты» (газета виходила з 1 січня 1830 по 30 червня 1831 року) свого друга-видавця А.А. Дельвіга. Дельвіг, підготувавши перші два номери, тимчасово виїхав із Петербурга та доручив газету Пушкіну, який і став фактичним редактором перших 13-ти номерів. Конфлікт «Літературної газети» із редактором напівофіційної газети «Північна бджола» Ф.В. Булгаріним, агентом Третього відділення, призвів, після публікації газетою чотиривіршів Казимира Делавіньє про жертви Липневої революції, до закриття видання.

18 лютого (2 березня) 1831 року Пушкін вінчається з Наталією Гончаровою в московській церкві Великого Вознесіння біля Нікітських воріт. Під час обміну обручками обручка Пушкіна впала на підлогу. Потім у нього згасла свічка. Він зблід і сказав: «Всё — плохие приметы!». Відразу після весілля родина Пушкіних ненадовго оселилася в Москві на Арбаті, будинок 53 (за сучасною нумерацією; зараз музей). Там Пушкіни прожили до середини травня 1831 року, коли, не дочекавшись терміну закінчення оренди, поїхали до столиці. На літо Пушкін винайняв дачу в Царському Селі. Тут він написав «Письмо Онегина», тим самим остаточно завершивши роботу над романом у віршах, який був його «супутником вірним» протягом восьми років життя.

Нове сприйняття дійсності, що намітилося в його творчості в кінці 1820-х років, вимагало поглибленого вивчення історії: у ній слід було знайти витоки корінних питань сучасності. У 1831 році Пушкіну дозволили працювати в архівах. Він знову вступив на службу як «історіограф», отримавши найвище завдання написати «Історію Петра». Холерні бунти, жахливі за своєю жорстокістю, і польські події, що поставили Росію на межу війни з Європою, поет вважав загрозою російській державності. Сильна влада в цих умовах здавалася йому запорукою порятунку Росії — ця ідея надихнула поета до створення віршів «Перед гробницей святой…», «Клеветникам Росии», «Бородинская годовщина». Останні два, написані з нагоди завоювання Варшави, разом із віршем В.А. Жуковського «Старая песня на новый лад» були надруковані спеціальною брошурою «На взятие Варшави» і викликали неоднозначну реакцію. Пушкін, який ніколи не був ворогом будь-якого народу, товаришував із Міцкевичем, не міг змиритися з претензіями повсталих на приєднання до Польщі литовських, українських і білоруських земель.

Чаадаєв же направив після публікації віршів їх автору лист, його позицію поділяли й засланці-декабристи. Разом із тим Ф.В. Булгарін, пов’язаний із Третім відділенням, звинувачував поета в сповідуванні ліберальних ідей.

З початку 1830-х років проза у творчості Пушкіна починає переважати над поетичними жанрами. «Повести Белкина» (видані 1831 року) успіху не мали. Пушкін задумав широке епічне полотно, роман про епоху пугачовщини з героєм-дворянином, який перейшов на бік бунтівників. Проте Пушкін цей задум на деякий час залишив через недостатні знання тієї епохи й почав роботу над романом «Дубровский» (1832–1833), герой якого, бажаючи помститися за батька, у якого несправедливо відібрали родовий маєток, стає розбійником. Шляхетний розбійник Дубровський зображений у романтичному ключі, інші герої показані реалістично. Хоча сюжетну основу твору Пушкін почерпнув із сучасного життя, у ході роботи роман усе більше набував рис традиційного авантюрного оповідання з нетиповою для російської дійсності колізією. Можливо, передбачаючи нездоланні цензурні труднощі з публікацією роману, Пушкін залишив роботу над ним, хоча роман був і близький до завершення. Задум твору про пугачовський бунт знову захоплює його, і, вірний історичної точності, він припиняє на деякий час вивчення Петровської епохи, а вивчає друковані джерела про Пугачова, домагається ознайомлення з документами про придушення селянського повстання (сама «Справа Пугачова», строго засекречена, була недоступною), а в 1833 році здійснює поїздку на Волгу та Урал, щоб на власні очі побачити місця грізних подій, почути живі перекази про пугачовщину. Пушкін їде через Нижній Новгород, Казань і Симбірськ до Оренбурга, а звідти до Уральська, уздовж стародавньої річки Яїк, перейменованої після селянського повстання на Урал.

7 січня 1833 року Пушкін був обраний членом Російської академії одночасно з
П.А. Катеніним, М.М. Загоскіною, Д.І. Язиковим і А.І. Маловим. Восени 1833 року він повертається в Болдіно. Тепер Болдінська осінь Пушкіна вдвічі коротша, ніж три роки тому, але за значенням вона співмірна Болдінскій осені 1830 року. За півтора місяці Пушкін завершує роботу над «Историей Пугачёва» і «Песнями западных славян», починає роботу над повістю «Пиковая дама», створює поеми «Анджело» і «Медный всадник», «Сказку о рыбаке и рыбке» і «Сказку о мёртвой царевне и семи богатырях», вірш в октавах «Осень».

Петербург. 1833–1835 роки

У листопаді 1833 року Пушкін повернувся до Петербурга, відчуваючи необхідність круто змінити життя і, перш за все, вийти з-під опіки двору. Напередодні 1834 року Микола I переводить свого історіографа в молодший придворний чин камер-юнкера. Єдиним виходом із двозначного становища, в якому опинився Пушкін, було домогтися негайної відставки.

Але діти зростали (у Пушкіних народилося четверо дітей: Марія, Олександр, Григорій і Наталя), світське життя вимагало великих витрат, останні ж книжки Пушкіна вийшли більше року тому й великого доходу не принесли, історичні заняття поглинали все більше часу, платня історіографа була незначною, і тільки цар міг дозволити видання нових творів Пушкіна, які могли б зміцнити його матеріальне становище.

Тоді ж була заборонена поема «Медный всадник». Щоб повернути борги, Пушкін на початку 1834 року швидко дописує іншу повість, «Пиковую даму», і поміщає її в журналі «Библиотека для чтения», який платив Пушкіну найбільше та невідкладно. Повість була розпочата в Болдіні та призначалася тоді, мабуть, для спільного з В.Ф. Одоєвським і М.В. Гоголем альманаху «Тройчатка». У 1834 році Пушкін подає у відставку з проханням зберегти право роботи в архівах, необхідне для написання «Истории Петра». Прохання про відставку було прийнято, а працювати в архівах Пушкіну заборонили. Він був змушений вдатися до посередництва Жуковського, щоб урегулювати конфлікт. За лояльність йому видали виклопотану раніше грошову позику.

Ця сума не покривала й половини боргів Пушкіна, з припиненням виплати платні доводилося сподіватися тільки на літературні доходи. Але професійний літератор у Росії був дуже незвичайною фігурою.

Дохід його залежав від читацького попиту на твори. Наприкінці 1834 – на початку 1835 року вийшло кілька підсумкових видань творів Пушкіна: повний текст «Евгения Онегина» (у 1825–1832 роках роман було надруковано окремими главами), збірки віршів, повістей, поем, — усі ці книжки розповсюджувалися дуже важко. Критика вже на повний голос говорила про виродження таланту Пушкіна, про кінець його епохи в російській літературі.

Дві осені — 1834 (у Болдіно) і 1835 (у Михайлівському) були менш плідними. Утретє поет приїжджав до Болдіно восени 1834 року та прожив там місяць, написавши лише «Сказку о золотом петушке».

У Михайлівському Пушкін продовжував працювати над «Сценами из рыцарских времён», «Египетскими ночами», створив вірш «Вновь я посетил».

Широка публіка, яка переймалася падінням пушкінського таланту, не знала, що кращі його твори не були надруковані, що в ті роки Пушкін постійно напружено працював над великими задумами: «Историей Петра», романом про пугачовщину. З темою пугачовщини тісно пов’язана повість «Капитанская дочь» (1836). У творчості поета назріли докорінні зміни. Пушкін-лірик у ці роки стає переважно «поетом для себе». Він наполегливо експериментує тепер із прозовими жанрами, які не задовольняють його цілком, залишаються в задумах, начерках, чернетках, шукає нові форми літератури.

Загибель

У листопаді 1836 року виник конфлікт поета з поручиком Геккереном (Дантесом). Сварка, причиною якої була ображена честь Пушкіна, призвела до дуелі. На лист Пушкіна барону Геккерену від 26 січня 1837 барон Д’Аршіак приніс Пушкіну відповідь. Пушкін її не читав, але виклик, який був йому зроблений бароном Геккереном від імені сина, прийняв.

27 січня на дуелі поет був поранений; куля перебила шийку стегна і проникла в живіт. Поранення виявилось смертельним. Перед смертю Пушкін, приводячи до ладу свої справи, обмінювався записками з імператором Миколою I. Записки передавали двоє людей: поет В.А. Жуковський і лейб-медик імператора Миколи І М.Ф. Арендт. Помер Пушкін 10 лютого о 14:45 від перитоніту. У день смерті створили посмертну маску поета. Похований на кладовищі Святогірського монастиря Псковської губернії.

Із чотирьох дітей Пушкіна тільки двоє залишили нащадків — Олександр і Наталія. Нащадки поета живуть зараз в Англії, Німеччині, Бельгії, близько п’ятдесяти з них мешкають у Росії, у тому числі Тетяна Іванівна Лукаш, прабабуся якої (онука Пушкіна) була одружена з внучатим племінником Гоголя.

Пушкін і Україна

Дружина поета, Наталія Гончарова, була правнучкою знаменитого українського гетьмана Петра Дорошенка. Письменник відвідував Ярополець і могилу гетьмана в 1833 році. Після цього в листі до дружини він писав: «… Наутро в сопровождении Семена Федоровича ходил на поклонение прапрадедушки Дорошенко. Здесь же сделал упрек Ивану Николаевичу: ″Как не стыдно, родичей надо почитать! Могила не ухожена, надо построить часовенку″…»

Пушкін був у близьких стосунках із українцями М. Маркевичем, М. Максимовичем, Д. Бантиш-Каменським, Орестом Сомовим, допомагав М. Гоголеві увійти в російську літературу. Він цікавився українським фольклором, мав у себе «Опыт собрания древних малороссийских песней» М. Цертелєва (1819), «Малороссийские песни» М. Максимовича (1827) та його ж таки «Малороссийские народные песни» (1834), «Запорожскую старину» І. Срезневського (1833), однак українська народна образність не знайшла майже ніякого відбитку в його творчості.

Перебування під час заслання в 1820–1824 роках у Катеринославi та Одесі, відвідування Києва, Кам’янки поблизу Білої Церкви, помістя Родзянків на Полтавщині, с. Бовтишка на Кіровоградщині) ознайомило Пушкіна з українським національним життям і природою України.

Пушкін намагався вплинути на К. Рилєєва, щоб останній переробив свою поему «Войнаровський» у російському націоналістичному дусі, саме так писав Пушкін свої нотатки «История Петра», де тенденційно висвітлено шведсько-російсько-українську війну 1708–1709 років.

Поему «Полтава», високо оцінену Миколою І, Пушкін написав на здійснення планів, навіяних йому царем, а також для демонстрації своєї відданості офіційній ідеології у зв’язку зі слідством проти нього. Завданням «Полтави» було довести «історичну закономірність» знищення української державності та створення Російської імперії. В поемі оспівано велич Петра І та засуджено Мазепу. Мазепа «підступний», «лютий», «хитрий», «холодний», «згубник», «лукавий», «змій», у нього «чорні помисли», він носить у грудях «кипучу отруту».

П. Куліш підкреслював значення Пушкіна для української літератури. Пушкін впливав на неї як вишуканістю свого поетичного слова, так і великодержавною російською ідеологією. Шевченко своєю поемою «Сон» («У всякого своя доля») пристрасно заперечив пушкінський апофеоз (звеличування) Петербурга в поемі «Медный всадник».

Твори Пушкіна перекладали українською мовою, починаючи з 1829 року (Л. Боровиковський). Найкращі переклади XIX – початку XX ст. належать Л. Боровиковському, М. Старицькому, І. Франкові, М. Вороному. Серед радянських перекладачів найвизначнішими були П. Филипович, М. Зеров, М. Рильський, М. Бажан, М. Терещенко, Н. Забіла, В. Свідзінський.